Чогось немає

Не так і вдячно, а зрозуміло -
Було і щастя... Та ізгоріло!..
Лишився попіл; вітер розвіяв -
Серденько плаче, чогось шукає.
Вітер розвіяв... А воно, сумне
сумує... Не розуміє. Не знає!

Не плач, серденько!
Така є доля.
Хоча й не воля така моя...
Перевернути попіл
в частинки зірок,
не так спосібно,
Як збити зірку зі сцени
- в іграх онлайн.

Життєвий шлях має починок...
Збирає порох, споміж каменів
- блакитне небо перетинає вітром
- як літо, пхеться до зими!
Не знає... Не бажає знати -
Звідки, куди, чому... Хто ми?

Не плач, серденько!
Було і щастя... Та ізгоріло!..
Лишився попіл; вітер розвіяв -
Хто ми?

Написали

Написали
Підписали
Розписали на сторінках вітру
-- та й повсюди розіслали...

Розказали:
"ми, не ми
-- ми, шахали!"

Розриваєм, один одного,
та й не пам’ятаєм "хто ми".
-- Що зробили?
Та й чого сами бажаєм!

А ми знаєм?
Ось, спокійно, сядьмо
брат із братом. Гляньмо
прямо в очі
чорнобриві
до нашої сестрички,
та й запитаймо:

"А хто ми?
Чого бажаєм?
А те, що про нас пишуть,
ми підпишем тоже?"

Почекаймо!
Нехай вітри нам розкажуть
як колись, в часи минулі,
ревіли гармати
та стогнав Дніпро широкий
А в хатині солом’яній
сороченьку вишивала мати
-- в далеку дорогу сприяла,
для свойого сина одного.

Написали
Підписали
Розписали на сторінках вітру
-- та й повсюди розіслали...
Нам і не показали.

Почекаймо!
Може нас вітри згадають!?
Нам розкажуть "хто ми"...
Й у водах Дніпрових
наші думи оновляють!

Згадаймо

Горіла Україна
- Зі Сходу на Захід,
гаряче повітря неслося.
Вітри буйнували країну
та люди ховались
- не знали від кого!..
Казали їм: "...вороги,
цеж є самі ваші брати"

Горіла Україна
- Як бензинова бочка палала.
Чуть-чуть вибух не стався!..
Бочка порожня була.
На деякий час щастя
- Бочка порожня гучить...
Не дай Боже налити її до "горла",
Вона вибухне!.. Вона закричить!..

Незгода погоди
- Зі Сходу на Захід,
Трясеться Вкраїна, а ми?
Повстанської пісні не знаєм
- Забули. Ми непокірні сини.
Направді, всі ми забули хто ми.

Згадаймо!
Шевченко, наш батько по слову.
Київська-Русь, по кордонах Землі.

A paz, um sonho apenas

Que a paz reinava -
era um sonho meu...
Apenas era um sonho. Mais nada.

As guerras nunca foram abolidas
E, talvez, jamais terão um fim!
Porque o mundo sabe só girar
de modo tempestivo... A guerra,
só mesmo a guerra dá-ĺhe o rumo
- de ser o vencedor de si.

Enfim, nas guerras temperam-se
os corações dos filhos,
e os transformam em
ferramentas de poder!..

Poder de poucos sobre muitos.
Os muitos não resistem:
submetem-se como carneiros...
Diluem-se em taça de promessa
- como licor, saboreado
pelo paladar dos fortes.
Depois, reclamam dizendo
falta lhes sortes.

É noite

É noite...

Um frio criogênico
domina os espasmos
- marasmos da vida
sem vida
para viver e sonhar
- Um frio envolve a alma e
a mente não mais se arvora
nem um pouco a pensar!

Na cama
Eu envolto em lençóis
de cetim, de algodão,
num pijama encrustado
- eu penso que estou
sob as sedas da china
sentindo um calor...

Não estou!..

São cobertas de acrílico
que me cobrem a pele e
dão-me o repouso,
para que a minha cabeça,
cansada de tanto pensar,
não mais pense,
nem pense mais nunca...

Sobre um travesseiro de espuma
- restos de um descarte
de fábrica de colchões,
transformados em travesseiros.

A meu lado, descomposta,
- sem ruge, sem batom,
"descabelada"... deita a
minha doce amada. Jurou
ser minha na vida e na morte,
mesmo sem sorte. Ou seja,
qual for a nossa dupla sorte!

Eu sinto o calor do seu corpo
difuso no calor do meu corpo.
Sinto os seus seios a vibrar,
sob o calor das minhas mãos.
As suas pernas
- dos pés às coxas
e as minhas, trançando cordas!
O calor aumenta!
O sangue sobe à cabeça!

Lá fora, o frio continua
e a noite, também.

Há muita gente lá.
Sem lençol.
Sem coberta.
Sem travesseiro...
Há muita gente lá,
trançando cordas
sem que tenha mulher para amar!

Таракан плазує

Чобіт мій не давить таракана --
Він бо ж лазить тоді, як світла немає.
А я сплю в той час... Тіло моє спочиває...
Ось в чім справа неугоди моєї! Хтось задумався,
До чого ось ця стрічка віршів досягає?

Таракан плазує. Він не спочиває. Все шукає.
А що? Він і сам не знає. Його доля плазувати
Гидкістю, від себе, людей усіх відкидати...
Його сила все інфекціювати. Облямовувати --
рудими кольорами, будь-які здобутки других.

Таракан! Не такий же "великан"... Як, напевне,
-- "він і думає?..", що є. А все таки пошкода,
його буття, є велика тай безмірна, для людини,
на просторості її спокійного життя.
Таракан плазує темню ніччю, -- Як світла нема!

Чи може забути?

При битій дорозі, прибиті кайдани!
Земля їх тримає у серці своїм.
Чи може країна забути дитину -
Дитину великого сна,
минулих велетніх часів?

Вікових людей подій боротьби
Немало під землю сховалось -
Були вони вічні тоді...
Та й вічні вони зараз стоять
- перед нашими вічми...

Як зорі сіяють при битій дорозі,
яку спростувати нам даний наказ!
Розірвати кайдани відразу,
тепер тай на завжди!
Нема що чекати. Година ось ця!..
Життя наша мить, та й воля,
та й слава нової години,
Нехай зріднює всіх нас -

Рідна хата, ворота відкриті,
розмова про все що цікаве...
Вражіння серце не давить,
Здається неначебто в сні?
- Один спомин велетніх часів.

Тоді була мрія...
Зеленіли дерева, в повітрі
розносився запах цьвітів.
Жили як уміли.
Брати для братів.
Аж поки кайдани прибиті,
при битій дорозі,
змінили - в зневагу, спокій!

Чи може забути, хтось, таких дій?